Заступник голови Синодального відділу Соціального служіння та благодійності Української православної церкви Київського патріархату отець Сергій Дмитрієв ламає стереотипні уявлення про священнослужителя. В джинсах та кросівках, він активно спілкується з громадськими діячами та є капеланом в українській армії. Отець Сергій розповів ГУРТу про особливості соціального служіння, капеланство та духовні потреби українських військових.IMG 8544

– На що, в першу чергу, спрямована ваша діяльність?
– Найголовніше – це мотивування священнослужителів УПЦ Київського патріархату на активне соціальне служіння. Щоб священики розуміли, навіщо це треба. Адже саме через соціальне служіння ми можемо будувати громадянське суспільство.
– Розкрийте, будь ласка, поняття соціального служіння детальніше.
– Це, наприклад, робота в паліативній допомозі та закладах пенітенціарної системи. Зараз сюди входить робота з тимчасово переміщеними особами, з військовослужбовцями, з їхніми родинами, ветеранами. Також це профілактика різноманітних захворювань, зокрема, ВІЛ/СНІДу, гепатитів, туберкульозу. Крім того, у нас є групи анонімних алкоголіків і наркоманів, людей із посттравматичним синдромом. Ми мотивуємо всиновлювати дітей, створювати дитбудинки сімейного типу, працюємо із тими, хто опинився в складних життєвих обставинах, засновуємо та підтримуємо волонтерські групи. Ще одне ноу-хау – допомога громадським ініціативним групам на базі релігійних організацій.
– Як саме відбувається подібна підтримка громадських ініціатив?
– У Херсоні, наприклад, є молодіжний християнський рух «Анастасіс», який розташовується на базі церкви. На початку до нас прийшло четверо людей, а зараз ця організація займається проектом із профілактики ВІЛ серед дітей, підтримувала акцію «Вуличний університет», співпрацювала з ініціативою «Першого грудня» тощо.
В одному з приходів на Борщагівці (район Києва, – авт.) ми надали приміщення організації «Донбас СОС» для збору допомоги тимчасовим переселенцям. Люди знають, що церква, в першу чергу, – це орієнтир. Тому часто цю допомогу приносять саме віруючі. Крім того, ми бачимо, як працюють волонтери, а волонтери бачать, як працює церква. Така співпраця завжди приносить більше плодів. Ця діяльність не має релігійного нахилу, проте несе важливе соціальне навантаження.
Нещодавно ми відкрили виставку, присвячену героям неоголошеної війни. Це була ініціатива благодійного фонду «Героїка» спільно з Національним військово-історичним музеєм України. Наші волонтери працювали під Савур-могилою, де дістали тіла загиблих українських військовослужбовців з особистими речами. Це була перша виставка, присвячена АТО, в Україні. А під час її проведення збирали кошти для дітей, які стали сиротами, оскільки їхні батьки загинули на війні, але при цьому вони вважалися такими, що пропали безвісті. А це значить, що родина не може отримувати допомогу від держави.
– Ви багато працюєте з категоріями населення, навколо яких існують стереотипи. Як українцям побороти заангажоване ставлення до своїх співвітчизників, котрі опинилися в біді?
– Церква вчить бачити в будь-кому не клієнта, не пацієнта, а саме людину. Церква бореться зі стигмами. Але на жаль, у церковному середовищі ми часто бачимо, як стигма долає самих священиків. Коли ми тільки починали працювати з мережею ЛЖВ, бували такі випадки, що ВІЛ-позитивні люди приходили до священика, а той їх стигматизував, виганяв із приходу, відмовлявся причащати. Тоді ми проводили круглі столи зі священиками, людьми, котрі живуть із ВІЛ, громадськими організаціями, що працюють у сфері ВІЛ-сервісу, та медичними закладами. Так за 5-6 років врешті створили концепцію з питань ВІЛ-інфекції, а священики почали всиновлювали дітей із ВІЛ.
– Як зараз змінилося ставлення українців до церкви?
– Знаєте, мої батьки з України, але я народився в Росії. Повернулися ми сюди в 1993 році. І я бачив, що це країна, де особливо шанують Бога та традиції. Якщо людина не ходить до церкви, вона все одно ставиться до віри з глибокою повагою. Я не помітив ні росту, ні спаду цієї тенденції. Просто тут таке благодатне підґрунтя.
– Ви представник осучасненого священнослужителя. Як це вам допомагає в налагодженні зв’язків із громадськими організаціями та паствою?
– Я себе називаю священиком, який облямовує громадський сектор. Саме там найактивніші люди, дуже багато альтруїстів, шибайголів, авантюристів у гарному розумінні цього слова, які готові стрибнути через паркан, якщо хтось просить про допомогу. Однак вони чомусь завжди дуже далекі від духовенства. Тож зараз я в своєму середовищі, поміж людей, які хочуть щось змінити.
– Також ви є капеланом в українській армії. Розкажіть, які духовні потреби зараз у наших хлопців. Із чим вони до вас звертаються?
– В моєму батальйоні (1-й батальйон 30-ї Новоград-Волинської бригади, – авт.) хлопці хочуть, щоб я просто був поряд, щоб із ними був нормальний священик. Нормальний священик – це той, хто гратиме з ними в шахи, розмовлятиме, спілкуватиметься, розповідатиме анекдоти. Ми навіть створили таку собі соціальну концепцію батальйону. Також ми складаємо списки загиблих, щоб далі допомагати їхнім родинам. У нас є такий випадок, коли сестра одного із загиблих бійців із Сумської області тепер збирає допомогу для всіх військовослужбовців. Нещодавно за декілька днів вона зібрала в селі 800 кілограмів тушонки.
Інколи телефонують офіцери й говорять: «Отче, ми сумуємо! Коли ви до нас приїдете?». В них є потреба не стільки в духовному батькові, скільки в духовному другові. Я – та людина, яка з ними живе, дотримується правил, але просто спілкується. Через мене вони можуть зв’язуватися з рідними, звертатися в критичних ситуаціях. Я бачу й те, як вони самі змінюються.
– Що треба робити, аби жителі східних областей відчули себе українцями?
– Я жив у декількох містах Східної та Південної України. На жаль, там люди дійсно відчувають себе розгубленими та нікому не потрібними. Для багатьох закордоном Україна закінчується межею Львівської чи Тернопільської областей. Важливо не везти людей зі Сходу на Захід, а з Заходу приїздити на Схід, спілкуватися з тамтешніми жителями і працювати з ними, але не з підходом «зараз ми вас навчимо бути українцями», а на рівних. Коли ми їздили з автопоїздом в зону АТО, побували в більше, ніж 20 містах Донбасу. Там ми зустріли багато патріотів України, про яких ніхто не говорить, не хвалить. Але, натомість, є клеймо, що там одні сепаратисти. Ніхто не враховує того, що ходити з українським прапорцем, наприклад, у Волновасі складніше, ніж у Києві. Основна помилка в тому, що ми не їдемо туди з дружнім візитом, ми їдемо навчати, а треба підтримувати, тому що там живуть люди з іншими традиціями та культурою, але вони також українці.