Журналісти мають розказувати історії людей для того, щоб суспільство розуміло передумови подій та їхні можливі наслідки. Іноді журналістські розслідування міняють систему й стимулюють до виправлення недоліків в ній, іноді – ні. Однак важливе завдання для журналіста-розслідувача – не стільки висвітлити саму подію, скільки показати її з різних ракурсів.

Таку тезу висловив журналіст The New York Times Ендрю Лерен, який разом із директором Dart Center for Journalism and Trauma (Columbian University) Брюсом Шапіро провів відкриту лекції у столичному Будинку вчителя. І, якщо Ендрю Лерен сконцентрувався на моментах пошуку суті історій та технологічних особливостях пошуку потрібної інформації, то Брюс Шапіро висвітлив тему роботи з людьми, які зазнали травм, психологічній безпеці самих журналістів та подоланню посттравматичного синдрому.

Ендрю Лерен на прикладах конкретних журналістських матеріалів (як власних, так і тих, що були написані студентами, у яких він викладав) пояснив, на що в першу чергу мають звертати увагу кореспонденти.

«Треба розмірковувати як журналіст, дивитися на історію з того ракурсу, над яким ніхто не думав, – зазначив пан Лерен і як прикладу навів статтю про вибух газопроводу: – Під час однієї з аварій на газопроводі, внаслідок якої загинули та постраждали люди, я зацікавився, хто має відповідати у разі виникнення подібних ситуацій. Адже якщо хтось скоїть вбивство, очевидно матиме справу з судом. З’ясувалося, що до вибухів на газогонах найчастіше призводять технічні збої з боку компаній, які їх обслуговують. Але також я виявив, що механізму їхньої відповідальності не існує. У владних органах погодилися з фактами, викладеними в статті, і з тим, що вони не допрацьовують».

Журналіст переконаний: події, навіть гарячі, мають під собою значно більший простір для роботи, аніж звичайна поява в ЗМІ під заголовком «breaking news».

«Варто ставити перед собою запитання: «А що далі?», «Хто постраждав внаслідок цього?». З технічного боку слід максимально використовувати бази даних та законодавство для отримання інформації. Колись моя студентка надіслала запит, щоб з’ясувати, чи стежило ФБР за Солженіценим. У відповідь отримала чималий стос документів. Стаття на основі її дослідження отримала відзнаку», – розповів Ендрю Лерен.

Для Брюса Шапіро робота з посттравматичними станами почалася з особистого досвіду. Тривалий час він писав матеріали про вбивства та наслідки катастроф.

«Я думав, що розумію, що відчувають жертви. Аж доки одного вечора в кафе чолов’яга, який сидів неподалік, не дістав ножа і не поранив сімох інших відвідувачів. Серед них був і я. З людини, яка пише, я сам став героєм історії. Деякі журналісти були делікатними у спілкуванні, інші ж вчиняли грубо і не мали поваги до мого особистого життя. Внаслідок неточностей у текстах з’явилася інформація, що у мене є дружина, якої на той час не було. Жінка, з якою я живу нині, інколи жартує, що та вигадана персона колись з’явиться за аліментами, – сміється Брюс, якому на той час було зовсім не до жартів. – Фактично, журналісти поламали моє життя, і здавалося, що єдина ситуація, яку я можу контролювати, – це історія з моїм пораненням».

Колумбійський університет, де працює Брюс, займається дослідженням змін, які тягне посттравматичний синдром на тих, хто пережив травму, але також і на тих, хто працює з такими людьми. Тривала робота у стресових ситуаціях має певні наслідки і для журналістів, які теж стають жертвами історій, з якими вони працюють.

«Коли наші фахівці відвідували з лекціями редакції різних видань і розповідали про симптоми посттравматичного синдрому, завжди озивався який-небудь журналіст із досвідом, який зазвичай працював над висвітленням поліцейських хронік, вбивств, і говорив: «Док, так це ніби про мене ви розповідаєте», – поділився спостереженнями Шапіро.

На його думку, тексти про насилля «продають» газети, але працювати з цією темою потрібно обережно і делікатно, а увагу приділяти потрясінням, які насильство приносить суспільству, бо кожен із нас чекає на безпеку від світу. Також необхідно розуміти природу насильства і говорити про це, бо воно є недомекратичним за своєю суттю. Його смислове навантаження однакове, будь-то зґвалтування, поранення в міській перестрілці, травмування від землетрусу чи шкода, завдана на війні.

«Нас намагаються змусити забути, як виглядають тортури. Генерали не хочуть, щоб ми знали, що відбувається на війні і як страждають ветерани. Політики не хочуть, щоб ми думали про систему охорони здоров’я, внаслідок проблем в якій гинуть хворі. Коли ми пишемо про травму, ми воюємо з ними. Саме тому це важливо», – наголошує фахівець.

У контексті того, що журналісти в умовах бойових дій в Україні тісно взаємодіють з постраждалими бійцями та мирним населенням, особливо цінними були поради Брюса Шапіро щодо роботи з такими людьми.

«Коли ми беремо інтерв’ю у політика чи посадовця, ми ніби забираємо у нього шматочок влади. Протилежна ситуація з тими, хто зазнав травми. Часто вони втрачають контроль над власним життям, відчувають безпомічність. І своїм спілкуванням з ними ми маємо ніби допомогти їм повірити в себе, надати можливість контролювати ситуацію. Ми маємо бути чутливими, попросити зайвий раз і не ставити дурних запитань на зразок «А що ви відчували?». Кращим варіантом буде – «Розкажіть, що з вами сталося». Часто саме це формулювання пробиває дамбу».

Шапіро переконаний, що з точки зору журналістики кожному причетному до цієї професії… пощастило жити в цей час в Україні. Відбуваються зміни, у яких місце ЗМІ якщо і не визначальне, то точно не останнє. Але в цих умовах варто дбати про особисту безпеку, контролювати власний психоемоційний стан, бо травму для журналіста Брюс називає одним із видів самоцензури. Якщо ж все-таки психотравми не вдалося уникнути, фахівець радить проводити більше часу з близькими людьми, бути в соціумі. Не варто відмовлятися від своєї роботи, за винятком, коли людина взагалі не може виконувати обов’язки. Бути потрібним – це теж своєрідний вид захисту. Однак інколи для відновлення все ж варто зробити перерву.